Маріуполь – місто на південному сході України, розташоване на узбережжі Азовського моря, у пониззі річок Кальміус і Кальчик. У природно-географічному відношенні воно разом із прилеглими територіями належить до Надазов’я, або Північного Приазов’я, для якого характерний рівнинний степовий ландшафт.
Історія заселення цього краю сягає кам’яної доби. Первісне населення використовувало камінь, дерево та кістку для виготовлення найпростіших знарядь праці. Про присутність людини в палеолітичну епоху свідчить, зокрема, наскальний малюнок великої рогатої тварини, знайдений на березі Кальміусу поблизу села Піщевик. Ця знахідка є однією з ранніх пам’яток мистецтва кам’яного віку.
Зображення на скелястій гряді великої рогатої тварини (бізона або бика/тура). Петрогліф виконаний в техніці графіті, властивій майстрам кам’яної доби. Гравюра нанесена на скелю на висоті 1,2 м від рівня сучасної поверхні. Висота реального зображення складає 920 мм, ширина – 1700 мм. Пам’ятка знайдена на узбережжі річки Кальміус поблизу села Піщевик Новоазовського району Донецької області.
Неолітична доба на території Маріуполя представлена унікальною археологічною пам’яткою – Маріупольським могильником, дослідженим у 1930 році Миколою Макаренком. Під час розкопок було виявлено понад 120 поховань, а також численні вироби з каменю й кістки, прикраси з мушель, намистини та зуби тварин. Особливу увагу привертають майстерно виготовлені кам’яні навершя булав із отворами для держака.
МАКАРЕНКО Микола Омелянович (04.02.1877–04.01.1938) – археолог та мистецтвознавець. Вчений, з-поміж іншого, відомий дослідженням Маріупольського могильника, знайденого влітку 1930р. на лівому березі Кальміуса при будівництві заводу «Азовсталь». 1934р. заарештований за відмову підписати акт про знесення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, засланий на 3 роки до Казані (Татарстан). 1936р., після повторного арешту, засуджений на 3 роки і відправлений у виправно-трудові табори. 1937р. постановою «трійки» засуджений до смерті. Страчений у Новоросійську. Макаренко зробив непересічний внесок в дослідження доісторичних часів нашого краю. Враховуючи інші наукові здобутки Макаренка, а також відмову підписати акт про знесення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, його ім’я можна було якось увічнити на теренах нашого міста.
Перенесення одного з захоронень могильника, вирізаного з грунтом, до Маріупольського краєзнавчого музею. 1930 р.
Рештки могильника в зруйнованому Маріупольському краєзнавчому музеї. 2022 р.
У добу енеоліту та бронзи населення Надазов’я почало користуватися металевими виробами. Археологічні знахідки засвідчують побутування мідних і бронзових ножів, швайок, сокир, прикрас і підвісок. Частина цих речей виготовлялася на місці, інша потрапляла сюди через обмін або торгівлю. У той час територія краю входила до ареалу поширення великих культурно-історичних спільнот – ямної, катакомбної та зрубної. В основі господарства лежало кочове скотарство, а вироби з каменю, кістки та рогу ще довго залишалися важливою частиною виробничої діяльності.
Маріуполь. «Виноградники». Поховання з возом. Катакомбна культура. Епоха бронзи. Розкопки Володимира Кульбаки. 1984 р.
Маріупольський краєзнавчий музей. Кераміка бронзового віку.
У ранньому залізному віці степи Надазов’я, як і ширші простори Східної Європи, перебували під владою кочових народів іраномовного походження – кіммерійців, скіфів і сарматів. Саме кіммерійці одними з перших у цьому регіоні опанували обробку заліза та сталі. Після них провідну роль відігравали скіфи, чий вплив сягав також лісостепових територій, де проживали праслов’янські племена.
Маріуполь. Головка лося – мініаюрна застібка для сагайдака. Бронза. 5 ст. до н.е. Скіфи. Місто Маріуполь. Курган №7 біля селища Новоселівка. Розкопки П.М. Піневича. 1927_р.
Маріуполь. Бронзовий казан. Сармати. І – ІІ ст. Курган біля р. Кальміус. Грабіжницькі розкопки кінця ХІХ ст.
Подальший розвиток краю відбувався в умовах великого переселення народів, яке супроводжувалося частими змінами етнічного складу населення. Після сарматів тут утвердилися готи, що переселилися з південної Балтики до Надчорномор’я та Надазов’я. У 375 році їхнє панування було зруйноване навалою гунів, тюркомовних кочовиків із Центральної Азії. Після ослаблення гунської могутності в VI столітті ці землі потрапили під владу аварів, а наприкінці VII століття – до складу Хазарського каганату. Існування цієї державної зверхності було припинене внаслідок походів київського князя Святослава Ігоровича.
У IX–X століттях значні простори південно-східноєвропейських степів і Криму перебували під контролем печенігів. Їхні набіги на землі Русі-України нерідко набували масштабу великих воєн. Після поразки, завданої їм князем Ярославом Мудрим у 1036 році, печеніги втратили своє політичне значення.
У XI столітті степове Надазов’я опинилося під владою половців –тюркомовних кочовиків-скотарів. Їхні вторгнення завдавали Русі-Україні значних матеріальних збитків і людських втрат. У відповідь руські князі організовували військові походи, прагнучи не лише відплати, а й недопущення нових нападів. Водночас між Руссю та половцями поступово формувалися політичні, династичні та торговельні зв’язки. Багаторічне перебування половців у Надазов’ї залишило по собі відомі пам’ятки язичницької культури – кам’яні статуї, або «кам’яні баби», які нині зберігаються в музейних колекціях.
Маріупольський краєзнавчий музей. Половецька скульптура ХІ–ХІІІ ст.
У той час, коли Русь і половці вибудовували складну систему союзів і протистоянь, у Центральній Азії постала Монгольська імперія. Після підкорення Північного Китаю та Середньої Азії Чингізхан направив військо під проводом Джебе та Субутая в похід на захід. У 1223 році на річці Калці, поблизу урочища Кам’яні Могили, монголи розгромили об’єднані русько-половецькі сили. Ця битва стала першим безпосереднім зіткненням Русі-України з монгольськими завойовниками.
Юний князь Данило Романович, майбутній король Русі (1253 – 1264 рр.), брав участь у битві на річці Калці 1223 року в складі русько-половецького війська. Перебуваючи серед передових сил, він вступив у безпосередній бій із монголами й, за літописними свідченнями, був поранений у груди, але не відразу помітив поранення. Участь у цій битві стала для молодого Данила важливим воєнним досвідом і раннім виявом його особистої мужності.
Остаточне завоювання відбулося внаслідок походів 1238–1241 років, після чого Половецька земля і руські князівства увійшли до складу Монгольської імперії. Згодом її північно-західна частина оформилася як окрема держава – Золота Орда. Половці стали її головним тюркомовним етнічним складником. Спочатку в Орді переважав шаманізм, а за хана Узбека державною релігією став іслам.
Маріупольський краєзнавчий музей. Іранське бронзове дзеркало часів Золотої Орди. Розкопки Володимира Кульбаки. 1980-ті рр.
У золотоординський період Надазов’я залишалося краєм кочового тваринництва, продукція якого становила основу місцевого господарства. Разом із тим через ці землі пролягали важливі торговельні шляхи, пов’язані з Великим Шовковим шляхом, а також здійснювався обіг місцевих товарів. Азовське море входило до системи міжнародної торгівлі: тут діяли морські маршрути, що відображені на генуезьких і венеційських навігаційних картах. Це засвідчує входження регіону до сфери економічних інтересів італійських морських республік.
Половецька мовна спадщина мала помітний вплив на формування низки тюркомовних етносів західної частини Євразії, зокрема кримських татар, казанських татар і казахів.
Існують підстави вважати, що Надазов’я мало важливе значення і в адміністративній системі Орди. На це, зокрема, вказують залишки золотоординської фортеці з шістьма вежами, виявлені поблизу села Стара Ласпа.