Кримський півострів здавна був місцем перетину різних народів, культур і торговельних шляхів. У давнину тут жили кіммерійці, таври, скіфи, а з VI ст. до н.е. на узбережжі виникли грецькі міста-колонії.
У перші століття нашої ери Крим перебував під впливом Римської, а згодом Візантійської імперії, що сприяло поширенню християнства. У середньовіччі на півострові існували грецькі, вірменські, готські та інші християнські громади.
У XIII ст. Крим увійшов до складу Золотої Орди.
У цей час посилився тюркський і мусульманський вплив, але християнське населення не зникло. У 1441 році сформувався Кримський ханат на чолі з династією Ґераїв. У 1475 році Османська імперія поставила ханат у залежність від себе. Завдяки цьому іслам утвердився як панівна релігія, що суттєво вплинуло на конфесійний ландшафт. У цих умовах становище християн, представлених переважно грецькими, вірменськими та готськими громадами, варіювалося від періодів відносної толерантності до епізодів утисків. Християни мали право зберігати свою віру, храми, духовенство й внутрішнє громадське життя в умовах мусульманської державної влади. Християнське населення сплачувало спеціальні податки, мало певні правові обмеження й залежало від політики хана та османського впливу. Водночас частина християн відігравала важливу роль у ремеслі, торгівлі і міському житті Криму.
В останній чверті XVIII ст. християнські громади Криму складалися з трьох головних конфесійних спільнот – православної, католицької та вірмено-григоріанської. Православна громада була поліетнічною, тоді як католики та вірмено-григоріани належали переважно до вірменського етносу.
Опановуючи територіальні трофеї російсько-турецької війни (1768 – 1774 рр.) та охоплюючи цупкими обіймами адміністративно-територіального устрою українські землі, Російська імперія прагнула їх довічної інкорпорації. Такі перетворення заскочили й українське Надазов’я в наслідок ліквідації Запорізької Січі. Одним із методів встановлення імперського панування було застосування іноземних переселенців як демографічних ін’єкцій для збільшення щільності людності краю. Водночас імперія керувалась прагненням знелюдненням послабити Кримську державу.
Ідея переселення кримських християн на нові території у імперського уряду виникла ще наприкінці 1777 – на початку 1778 р. Про практичну реалізацію цього задуму свідчить рапорт командуючого російськими військами в Криму генерал-поручника князя О. Прозоровського генерал-губернатору князю Г. Потьомкіну від 4 квітня 1778 р.
19 січня 2015 року до 300-річчя від народження Ігнатія Маріупольського Укрпоштою випущено конверт КОМ №284 з ОМК №279.
У документі зазначалося, що під час зустрічі з митрополитом Ігнатієм було здійснено спробу переконати його підтримати вихід християн із Криму. Митрополит Ігнатій репрезентував православних християн ханату перед російською владою, поєднуючи функції духовного провідника, представника громади та переговорника.
Вирішальним аргументом мали стати обіцянки майбутнього добробуту та особливих переваг для переселенців – «благоденственного состояния и всех преимущественных выгод».
На цю пропозицію Ігнатій відповів, що повинен порадитися з православними і написати умови, за виконанням яких вони погодилися б залишити свої місця.
У рапорті П. Рум’янцеву від 17 липня 1778 р. О. Суворов повідомляв про свою зустріч з митрополитом Ігнатієм, від якого одержав умови, на яких кримські християни погоджувалися залишити Крим.
Переказ умов на яких кримські християни погоджувалися залишити Крим
Кримські християни «з доброї волі» вступають у всеросійське підданство й просять імператрицю надати їм високе покровительство, довічні права і привілеї – як для них самих, так і для їхніх нащадків.
Перший пункт умов стосується самого переселення. У документі воно подається як вихід із «варварського ярма» до християнської держави. Водночас переселенці наголошували, що через втрату рухомого й нерухомого майна потребують відшкодування та допомоги з імператорської скарбниці, особливо для перевезення бідних людей і їхнього майна. Місцем поселення мала стати Азовська губернія. Окремо висувалася вимога поселити християн відокремлено від інших народів.
Другий пункт присвячено церковному устрою. У ньому прямо зазначено, що митрополит Ігнатій має залишатися при цих поселеннях до кінця свого життя й безпосередньо залежати від Святійшого Синоду. Наявні священники повинні були залишитися при своїй єпархії, служити за звичаями своєї громади та підпорядковуватися митрополитові Ігнатію. Також за ним закріплювалося право поставляти нових священників та інших церковнослужителів.
У третьому пункті «Постанови кримських християн» було сформульовано вимоги економічного захисту переселенців. Ішлося про десятирічне звільнення від податків, зборів, підводних і трудових повинностей, що мало компенсувати втрати, пов’язані з виходом із Криму, та дати можливість облаштувати господарство в Надазов’ї. Водночас вимога не передавати переселенців у підданство приватним власникам свідчила про прагнення громади зберегти особисту свободу й уникнути кріпосної залежності. Таким чином, третій пункт документа був спрямований на забезпечення соціально-економічної автономії кримських християн у межах Російської імперії.
Четвертий пункт стосувався особистих і громадських гарантій. Християни просили назавжди звільнити їхні доми від військових постоїв, не брати їх у рекрути, а після завершення десятирічного пільгового терміну встановити податки один раз і назавжди – чи то з землі, чи то з душі. Для збору податків, судових справ і внутрішнього управління вони просили мати власних начальників, яких громада обиратиме вільними голосами. Ці обрані керівники мали звітувати перед губернською владою, а сама громада мала перебувати під її захистом від будь-яких утисків.
Водночас в окремому листі митрополит Ігнатій звертався до О. Суворова з проханням домогтися від російської влади офіційної монаршої грамоти (законодавчого акту), яка мала гарантувати кримським християнам обіцяні права та привілеї, а також передбачати допомогу під час переселення й облаштування на новому місці. Метою цього звернення було подолання недовіри серед християнського населення та прискорення його виходу з Криму.
Отже, за змістом документ є не просто заявою про згоду на переселення, а переліком умов і гарантій, яких кримські християни вимагали від Російської імперії. Його ключові положення для православних: окреме поселення, компенсація втрат, допомога в переселенні, синодальний статус єпархії митрополита Ігнатія, десятирічні податкові пільги, звільнення від рекрутчини й військових постоїв, а також право на станове самоврядування. Це важливий документ для розуміння того, як переселення оформлювалося юридично.
Підготовка до виведення християнських громад із Кримського ханату передбачала цілеспрямовану агітацію за переселення. Російські урядовці та емісари використовували обіцянки кращих умов життя, привілеїв і матеріальної підтримки. Разом із тим ця кампанія супроводжувалася поширенням тривожних чуток і залякуванням можливою помстою з боку мусульманського населення після відходу російських військ.
Ставлення кримських християн до переселення було неоднорідним. Частина з них, пов’язана під час війни 1768–1774 рр. із російським військом і причетна до насильства проти мусульман, могла сприймати вихід із Криму як спосіб уникнути можливої відплати. Інші не бажали залишати батьківщину, оскільки мали в Криму житло, господарство, сади, городи, поля та сталі прибутки. Водночас певна частина громади прийняла пропозиції російської влади й митрополита Ігнатія, довірившись обіцянкам безпеки, добробуту та особливих прав на новому місці поселення.
У плані підготовки для вивезення християн з Кримського ханату адміністрація Азовської губернії готувала 2000 волових підвід, які чекали їх біля кордону з кримською державою на Перекопі. На додачу планувалося ще 4000 найняти за казенні гроші з числа тих, що перевозять провіант до Криму.
Незважаючи на різне ставлення кримських християн до перспективи переселення, їхній організований вихід із Криму розпочався 28 липня 1778 р., коли перша група переселенців вирушила до Азовської губернії. До 18 вересня 1778 р. основну частину операції було завершено.
За неповними офіційними даними, на кінець року Кримський ханат залишили 31 386 осіб, зокрема 18 774 православні та 12 612 вірмено-григоріан і римо-католиків. Разом із тим джерела дають підстави припускати, що щодо частини кримських християн застосовувався примус, спрямований на те, щоб змусити їх покинути територію ханату.
Село Чердакли. Хата, збудована православними переселенцями з Кримського ханату ≈ в 1780 р. Світлина початку 20 ст.
Однак сам вихід із Криму не означав швидкого й упорядкованого облаштування на новому місці. Російський уряд понад рік зволікав із остаточним визначенням території для поселення переселенців. Унаслідок цього людям довелося пережити важку зиму 1778-1779 рр. в умовах невизначеності, нестачі житла, продовольства та належної організації побуту.
Навесні 1779 р. переселенці почали наполягати на виконанні попередніх домовленостей, ухвалених ще в Криму. Вони вимагали поселення на землях між річками Дніпро, Самара та Оріль. Проте на той час ці території вже були зайняті іншими поселенцями. Тому восени 1779 – навесні 1780 р. уряд ухвалив низку нових розпоряджень, якими для колишніх кримських християн було визначено інші землі.
1779 року, коли переселенці ще перебували в дорозі до визначених для них місць оселення, представники трьох конфесій отримали Жалувані грамоти – законодавчі акти, що мали гарантувати реалізацію їхніх основних вимог. Згодом ці документи були включені до Повного зібрання законів Російської імперії. Для вихідців із Криму та їхніх нащадків грамоти мали виняткове значення: їхні оригінали дбайливо зберігали, а закріплені в них права й привілеї підтверджувалися за наступних правителів. Оригінал грамоти, наданої православним, до 2022 р. зберігався в Маріупольському краєзнавчому музеї, однак після захоплення міста російськими окупантами його подальша доля потребує окремого з’ясування.
У преамбулі законодавчого акту, де викладались обставини та підстави його проголошення, імператриця урочисто оголосила переселенців своїми підданими. Жалувана грамота законодавчо закріпила за переселенцями непересічні права та привілеї, які жодним чином не виходили за межі парадигми станового суспільного ладу, який існував в імперії. Так, закон визначив для переселенської спільноти окрему територію – «особенную от прочих селений часть земли» – з натяком на монопольне право володіння та користування нею. Це стосувалось сільських селищ та громад. Попри туманність визначення її меж, законодавчий акт містить головний географічний орієнтир жалуваної місцевості – узбережжя Азовського моря, відповідна частина якого надавалась для улаштування необмеженої, безподаткової та довічної експлуатації рибних ресурсів (5 тис. десятин).
Ті переселенці, що обирали землеробство як головний вид господарювання, отримували по 30 десятин землі на кожну душу та замість подушного (основного прямого податку у Російській імперії) мали сплачувати по 5 копійок з десятини.
Поміж іншим, катерининська грамота звільняла новоселів українського Надазов’я навіки від рекрутської повинності та назавжди від обов’язку населення відводити для військ приміщення, крім тих випадків, коли воїнські команди повз селищ їхніх мали пересуватися.
Водночас, грамота надавала православній громаді, яка залишила ханат, право «вільними голосами» обирати «начальників» для здійснення у своєму середовищі судочинства та поліцейських функцій. Законодавиця наголошувала що їх діяльність має ґрунтуватися на «основании генеральных в государстве нашем узаконений». Застосування цієї норми на практиці втілилося в запровадженні так званого Маріупольського грецького суду – гібридної установи, яка химерно поєднувала функції вибірних та колегіальних установ – нижнього земського суду, що обирався в повітах місцевим дворянством городового магістрату та нижньої розправи.
У прикінцевих положеннях Жалуваної грамоти наголошувалося на спадковому й довічному характері закріплених у ній норм, чинних «на вічні часи». Це означало, що права та привілеї, надані православним переселенцям до Надазов’я, поширювалися і на їхніх нащадків, які набували їх за народженням.
Фрагмент першої сторінки «Жалувана грамота християнам грецького закону, які вийшли з Криму до Азовської губернії на поселення» Від 21 травня 1779 р.
«Жалувана грамота …» мала вигляд урочисто оздобленого імператорського привілею: перша сторінка була прикрашена алегоричним зображенням із портретом Катерини II, християнською символікою та декоративними елементами, а сам текст подавався паралельно російською і грецькою мовами. Таке оформлення мало не лише правовий, а й репрезентативний характер, демонструючи імператорське покровительство кримським християнам.
Православні отримали землі в Надазов’ї. Ця територія була обмежена на заході річкою Бердою, на сході – Кальміусом, а на півночі – річкою Вовчою, притокою Самари. Вірменам надали територію в пониззі р. Дон, де було засновано м. Нахічеван (з 1838 Нахічевань-на-Дону, з 1928 у складі м. Ростов-на-Дону) і кілька сіл навколо.
На відведеній території православні переселенці заснували низку селищ: Бешево, Богатир, Велику Каракубу, Великий Янісоль, Георгіївку, Камару, Карань, Керменчик, Константинополь, Ласпу, Малий Янісоль, Мангуш, Сартану, Старий Крим, Стилу, Улакли, Чемрек, Чердакли, Чермалик, Урзуф та Ялту. У 1781 р. Чемрек, який у джерелах фігурує також під назвою Джемрек, було приєднано до Малого Янісоля.
Територія, визначена регіональними імперськими урядовцями 1779 р. для заснування міста переселенців – майбутнього Маріуполя, – не була порожнім простором. До прибуття кримських християн тут уже існували Кальміуська слобода, яку можна трактувати як імовірне продовження селища Кальміуська козацька паланка, та Павлоград / Павловськ, що постав як її парасток. Це означає, що новоприбулі оселилися на території з попередньою інфраструктурою, а наявний житловий фонд частково покрив їхні потреби – приблизно на 9 %. Певний час кальміуські та павловські жителі співіснували з переселенцями з Кримського ханату. Однак надалі більшість місцевого населення була переселена або самостійно перемістилася до інших місцевостей. Разом із тим джерела фіксують присутність частини давніх мешканців паланки та Кальміуського повіту, які залишилися на попередніх місцях і продовжували займатися традиційними промислами та господарською діяльністю.
Всупереч офіційним планам облаштування переселенців, їх реальне становище залишалося тяжким. За відомостями 1781 р., у Маріуполі та селищах, що утворили православні вихідці з ханату, залишилось 14 483 осіб. Це свідчить про значні людські втрати, спричинені тривалим переходом, голодом, хворобами, суворими умовами тимчасового перебування та загальною невлаштованістю на новому місці.
Не зважаючи на надані державою привілеї та пільги, у перші десятиліття після виходу з Криму серед значної частини переселенців зберігалося прагнення повернутися на батьківщину або залишити Маріуполь. Зокрема, із 2992 маріупольців, облікованих у 1782 р., станом на 1795 р. 1090 осіб вважалися відсутніми, тобто такими, місцеперебування яких залишалося невідомим: 559 чоловіків і 531 жінка. Водночас джерела фіксують і випадки повернення: таких осіб було лише 326 – 180 чоловіків і 146 жінок. Очевидно, у цьому випадку далися взнаки не лише настрої рееміграції, а й адміністративні обмеження, зокрема відсутність документів, які дозволяли переселенцям легально проживати за межами Маріуполя.
КПД Національні меншини в Україні греки, ШПД Маріуполь, 87555.
Від початку ХІХ ст. за православними переселенцями з Криму та їхніми нащадками законодавчо закріпилася назва «маріупольські греки». Цей термін охоплював не лише мешканців Маріуполя, а й населення грецьких селищ Надазов’я, незалежно від конкретного етнічного походження окремих груп переселенців. Водночас у 1807–1859 рр. реальне адміністративне управління цими територіями було зосереджене не в Маріупольському грецькому суді, значення якого поступово набувало радше формально-станового характеру, а в руках Таганрозького градоначальника та його апарату.
Жалувана грамота мала юридичну силу до 1874 р., коли було введено загальну військову повинність і маріупольські греки позбавлялись одного з головних привілеїв – звільнення від служби у війську.
1875 р. новий законодавчій акт включив їх до загального складу сільських обивателів. Тобто ця громада була виведена з попереднього спеціального статусу й підпорядкована загальним правилам, які діяли для сільського населення імперії. Це стосувалось лише жителів селищ.
У ширшому політичному сенсі переселення християн мало серйозні наслідки для самого Кримського ханату. Виведення значної частини економічно активного населення істотно підірвало господарство країни. Позбавлений великої маси виробників, ремісників, торговців і платників податків, ханат став значно слабшим. Це, своєю чергою, полегшило Російській імперії подальшу анексію Криму, здійснену 1783 р.
Переселення кримських християн 1778–1780 рр. слід розглядати як політично вмотивовану й адміністративно організовану імперську акцію, забезпечену системою законодавчо закріплених привілеїв, але пов’язану з істотними соціальними втратами та травматичним досвідом переселенців.
Де б росія не ступала, вона депортує людей. Від першої окупації Кримського півострова, що сталася наприкінці XVIII століття, більшість населення було примусово переміщено, а їхню спадщину було знищено та заміщено російською.
- 1778 рік – Російська імперія організувала примусове переселення (фактично депортацію) греків і вірмен із Крим до Приазов’я та інших регіонів імперії.
- 1944 рік – СРСР здійснив масову депортацію (спецпереселення) кримських татар, греків, вірмен, болгар і караїмів із Крим до Сибіру, Уралу та Середньої Азії.
- 2014 рік – після окупації Крим Росією відбувалися тиск, переслідування та змушене виїжджання (вимушена міграція) політично активних українців, кримських татар і журналістів (формально це не оформлювалося як депортація державою, але фактично призводило до виїзду або заборони повернення).
- 2022 рік – Росія використовує Крим як транзитний і фільтраційний вузол для примусового переміщення (депортації та евакуацій під примусом) населення з окупованих територій України до РФ або через Крим у глиб Росії.
джерела:
- Бацак Н.І. Переселення християн Кримського ханату до Північного Приазов’я 1778–1780 [Електронний ресурс] . URL: https://www.history.org.ua/?termin=Pereselennya_hristiyan_nas_1778_1779
- Гедьо, А.В. Соціальний статус та розвиток господарства грецьких громад України XVII–ХІХ ст.: Джерелознавчий аспект. – Донецьк, 2006.
- Гедьо А.В., Араджионі, М.А. (2019). Політичні причини переселення греків із Криму до Північного Приазов’я у 1778 р. (за архівними джерелами). Сходознавство, (84), 3-54. https://doi.org/10.15407/skhodoznavstvo2019.84.003