19 січня 2015 року до 300-річчя від народження Ігнатія Маріупольського Укрпоштою випущено конверт КОМ №284 з ОМК №279.
Митрополит Ігнатій Маріупольський – у миру Іаков Газадінов, рік народження невідомий, помер 16 лютого 1786 року за новим стилем, або 3 лютого 1786 року за старим стилем. Він був митрополитом Готським і Кафінським, церковним діячем другої половини XVIII століття та однією з ключових постатей у процесі переселення православних християн із Кримського ханства до Північного Приазов’я у 1778–1780 роках.
Його постать посідає важливе місце в історії греків Надазов’я, Маріуполя та регіональної історичної пам’яті. Водночас сучасні дослідження показують, що роль Ігнатія не можна оцінювати лише в героїчному або церковно-апологетичному ключі. Вона була складною, суперечливою і тісно пов’язаною з політикою Російської імперії щодо Криму, православного населення півострова та освоєння територій Північного Приазов’я.
Походження та ранній період життя
Відомості про ранній період життя Ігнатія є непевними. Інформація про його походження й молоді роки міститься переважно в пізніх наративних джерелах, тому не може вважатися цілком достовірною.
Достеменно відомо, що у 1771 році Ігнатія було призначено митрополитом Готської єпархії. Того ж року він прибув до Криму, значна частина якого на той час уже перебувала під контролем російських військ у ході Російсько-турецької війни 1768–1774 років. 15 серпня 1771 року він прибув до Кафи, сучасної Феодосії.
Уже восени 1771 року Ігнатій звернувся до Найсвятішого Синоду з проханням прийняти його єпархію під юрисдикцію Російської церкви. У 1772 році, за пізнішою традицією, він нібито звертався до Катерини II із проханням прийняти кримських греків (православних християн) у російське підданство. Однак оригінали цих листів не знайдено, а достовірних свідчень про їхній офіційний розгляд у Петербурзі немає. Тому ці повідомлення потребують обережної оцінки.
Ігнатій і переселення християн із Криму
У 1778 році, за рішенням імператриці Катерини II, розпочалося переселення православних християн із Кримського ханства до Північного Приазов’я. Саме в цьому процесі Ігнатій відіграв найбільш помітну історичну роль як духовний лідер, речник та посередник православних християн ханату у контактах із російською владою.
З одного боку, він був духовним очільником кримських православних християн і виступав представником громади перед російською владою. З іншого боку, його діяльність вписувалася в ширшу стратегію Російської імперії, яка прагнула послабити Кримське ханство, вивести з нього значну частину економічно активного християнського населення та використати переселення як політичний аргумент про власну роль «захисниці християн».
Російська влада добре розуміла значення Ігнатія як церковного лідера. Саме тому в імперських документах підкреслювалася потреба домовитися з митрополитом, пообіцяти йому привілеї та використати його авторитет для переконання християнського населення Криму.
16 липня 1778 року генерал-поручик Олександр Суворов прийняв складену Ігнатієм «Постанову кримських християн». У ній були сформульовані умови переселення: окреме поселення від інших народів, станові права та пільги, а також збереження за Ігнатієм титулу митрополита до кінця життя.
Наступного дня, 17 липня 1778 року, Ігнатій просив надати переселенцям монаршу грамоту, яка гарантувала б виконання цих умов. Це було важливо, бо частина християн не хотіла залишати Крим і побоювалася невизначеності майбутнього.
КПД Національні меншини в Україні греки, ШПД Маріуполь, 87555.
Переселення почалося 28 липня 1778 року і до 18 вересня 1778 року було майже завершене. Саме тоді Ігнатій залишив Крим разом з останньою групою переселенців. 24 жовтня 1778 року він прибув до Олександрівської фортеці, нині міста Запоріжжя, де переселенці проходили реєстрацію. Російська влада високо оцінила участь Ігнатія в організації переселення: Олександр Суворов виплатив йому 6550 рублів. Цей факт свідчить, що імперська адміністрація розглядала митрополита не лише як духовного провідника кримських християн, а й як важливого учасника реалізації державної переселенської політики
Суперечливість ролі Ігнатія
Він справді був одним із головних організаторів переселення, однак саме переселення не було безконфліктним і одностайно підтриманим усіма кримськими християнами.
Документи свідчать: частина християн не була зацікавлена в переселенні. Деякі мешканці Криму зверталися до татарських представників із проханням не допустити їхнього виведення з півострова. Це означає, що пізніша офіційна версія про цілком добровільне переселення всіх християн під проводом Ігнатія є спрощеною та міфологізованою.
Частина умов переселення була сформульована Ігнатієм ще до повного обговорення цього питання з громадою. Отже, митрополит діяв значною мірою самостійно, як церковний і громадський представник православних ханства, але не завжди як виразник одностайної волі всіх переселенців.
Саме тому його роль можна визначити як посередницьку, організаційну та символічну, але водночас і суперечливу. Він був не лише духовним провідником, а й учасником імперського проєкту переселення.
Зображення з Успенського печерного монастиря Української Православної церкви під Бахчисараєм
Діяльність після виходу з Криму
Після переселення Ігнатій оселився в Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі. Звідти він відвідував греків, які тимчасово перебували в тяжких умовах уздовж річок Оріль і Самара. Переселенці потерпали від нестачі продовольства, хвороб, невпорядкованості побуту та невизначеності щодо остаточного місця проживання.
У цей період Ігнатій звертався з проханнями та скаргами до різних владних інстанцій, намагаючись поліпшити становище переселенців. Після звернення до князя Григорія Потьомкіна він був запрошений до Санкт-Петербурга, де у 1779 році брав участь в узгодженні місць поселення кримських християн.
Завдяки його наполегливості переселенці отримали непересічні права та пільги, що цілко узгоджувалися із імперським законодавством і становим ладом. Територія, відведена регіональними імперськими урядовцями ще 1779 р. під місто для переселенців – майбутній Маріуполь, – не була незаселеною. На ній уже існували два поселення: Кальміуська слобода, яку можна розглядати як імовірне продовження поселенської традиції Кальміуської козацької паланки, та Павлоград / Павловськ, що виник як її паросток. Таким чином, новоприбулі кримські християни опинилися не на «порожньому місці». Наявний житловий фонд частково задовольнив їхні потреби, забезпечивши приблизно 9% необхідного житла.
Ігнатій також активно займався організацією церковного життя переселенців. За відомостями архієпископа Гавриїла (Розанова): «…Митрополитъ Игнатій Готѳійскій и Кафійскій, отобрал, со всею утварью, Свято-Николаевскую походную Калміусскую церковь и устранивъ отъ оной тамошняго протопопа Романа Кошевскаго, определил къ ней для священнослуженія своихъ Греческих священниковъ».
Вочевидь, церкву в місцевих жителів (колишніх запорожців) духовне начальство переселенців насильно відняло в перший же день перебування їх на теренах, де судилося вирости Маріуполю. Наступного дня, тобто 27 липня, з Кальміусу (Кальміуської слободи) духовному начальству було відправлено скаргу, укладену, ймовірно, протоієреєм Романом Кошевським. Клірик намагався оскаржити дії новоприбулих.
Той самий факт, що засвідчував припинення кальміуського церковного життя, зафіксовано й Феодосієм (Макаревським). «…Отобрали у Кошевского церковь его», – зазначив єпископ-краєзнавець. За його відомостями спочатку митрополит Ігнатій для своєї пастви «совершал богослуженія и священнодѣйствия в Кальміусском свято-Николаевском храмѣ».
Відомості дійшли до чинного тоді правлячого архієрея Слов’янської і Херсонської єпархії архієпископа Никифора (Феотокі), у складі єпархії якого була кальміуська парафія. Такий незрозумілий архієрею хід справ викликав у нього принаймні запитання, що вимагало пояснень. Ситуацію було розв’язано завдяки діловому листуванню архієпископа Никифора з губернатором Чертковим, який як досвідчений бюрократ, запевнив главу єпархії, що кальміуські парафіяни не постраждають, а зможуть задовольняти свої релігійні потреби на іншому місці. Водночас митрополит Ігнатій письмово пояснював архієпископу Никифору, що Кальміуську церкву він взяв у своє відомство з дозволу Потьомкіна. І перше, і друге пояснення були схожі на певне навмисне ухилення від істини. Зрештою, церковне начиння кальміуської церкви (антимінс, ризи, книги, іконостас та ікони) було перенесено в новостворений Павлоград.
Уже 1780 року в Маріуполі було закладено кілька нових церков. В одній із них – Свято-Успенській – розмістили старовинну ікону Божої Матері «Одигітрія», привезену з Криму. Митрополит брав участь і в будівництві та освяченні сільських церков Маріупольського повіту.
Конфлікт із громадою
Попри значну роль Ігнатія в організації переселення та облаштуванні церковного життя, його відносини з частиною переселенської громади були напруженими. Переселенці пережили втрату рідних місць, тяжкий шлях, голод, хвороби й нові людські втрати. Частина громади звинувачувала митрополита у своїх бідах. Це невдоволення не було короткочасним: воно зберігалося і після поселення на тому місці, де виросло місто Маріуполь
У вересні 1780 року стався відкритий конфлікт: противники Ігнатія знесли огорожу та знищили сад у його заміській садибі. Цей епізод засвідчує, що постать митрополита не сприймалася всією громадою однозначно позитивно. Конфлікт тривав фактично до смерті Ігнатія.
Пізніша міфологізація образу Ігнатія
У ХІХ столітті постать Ігнатія була значною мірою міфологізована. Його почали представляти як «Мойсея маріупольських греків», тобто як духовного провідника, який вивів християн із кримського «рабства» до нової землі.
Цей образ формувався передусім у церковній літературі, а згодом був підхоплений освітянами краєзнавцями й дослідниками історії. Міфологізація Ігнатія була тісно пов’язана з ширшим імперським міфом про Росію як «рятівницю християн».
У другій половині ХІХ століття до образу Ігнатія як духовного провідника додалася ще одна теза — про нього як засновника Маріуполя. Так сформувався стійкий наратив: християни страждали в Криму – Російська імперія їх урятувала – Ігнатій привів їх до Північного Приазов’я – Маріуполь був заснований завдяки цій місії.
Цей наратив мав не лише історико-церковний, а й політичний зміст. Він відсував на другий план козацьке минуле регіону, зокрема історію Кальміуської паланки, і вбудовував історію Маріуполя в імперську схему освоєння Півдня Російською імперією.
Церковне вшанування
У новітній церковній традиції Ігнатій отримав статус святого. 11 червня 1997 року рішенням Священного Синоду Української православної церкви Московського патріархату його було зараховано до лику місцевошанованих святих. День пам’яті Ігнатія Маріупольського відзначається 3 лютого за старим стилем. Це церковне вшанування продовжило традицію позитивного сприйняття Ігнатія як духовного провідника греків Приазов’я. Водночас науковий підхід вимагає розглядати його постать ширше — не лише як святого або героя, а і як історичного діяча, пов’язаного зі складними процесами імперської політики, переселення, втрати Криму для частини християнської громади та формування нової регіональної ідентичності.
У незалежній Україні деякі громадські організації нащадків маріупольських греків, гіперактивно прагнули запровадити офіційний міський наратив, про монопольну роль їх предків у заснуванні Маріуполя. Оповідь про це на тлі візитів у наше місто найвищих посадових осіб Грецької Республіки в певних колах міської громадськості ставала аксіомою. Водночас, на теренах міста та околиць зарясніли місця пам’яті про православних переселенців із Кримського ханату (маріупольських греків), вочевидь, не в останню чергу й завдяки іноземним фінансовим ін’єкціям.
Пам’ятник митрополиту Ігнатію. Лівобережний р-н, вул. Межова 1-а Скульптор Кузьменков Л. Н. Архітектор Константинов В. К.
Маріуполь. Пам’ятник митрополиту Ігнатію Маріупольському «Мойсею маріупольських греків» на території Культурного центру Федерації грецьких товариств України (2008 р.). Скульптор – Серафим Чаркін (Одесса).
15 листопада 2018 року на в’їзді до міста з боку траси Маріуполь – Бердянськ було урочисто відкрито та освячено в’їздний знак зі скульптурою митрополита Ігнатія.
Узагальнений висновок
Митрополит Ігнатій Маріупольський був однією з центральних постатей історії переселення православних християн із Криму до Північного Приазов’я. Він виконував роль духовного лідера, представника кримських християн у переговорах із російською владою, укладача умов переселення, організатора церковного життя та одного з діячів, завдяки яким було створено Маріупольський повіт.
Водночас його діяльність була суперечливою. Частина християн не бажала переселятися, а після виходу з Криму багато переселенців звинувачували Ігнатія у своїх стражданнях. Тому його не можна розглядати лише як безумовного «визволителя» чи «засновника» нового щасливого життя.
У пізнішій історичній пам’яті образ Ігнатія був істотно переосмислений і міфологізований. Його постать стала частиною регіонального міфу про Російську імперію як «рятівницю християн» і про Маріуполь як місто, засноване завдяки імперській місії та духовному проводу митрополита. Саме тому сучасне осмислення Ігнатія має поєднувати визнання його реальної організаційної ролі з критичним аналізом імперських наративів, у межах яких його образ був сформований і поширений.
Радикальна критика образу митрополита Ігнатія в середовищі надазовських греків
Представники ГО «Надазовські греки: уруми і румеї», зокрема Ніколас Ахбаш, оцінюють роль митрополита Ігнатія значно радикальніше, ніж традиційна церковна та краєзнавча історіографія. У їхній інтерпретації переселення кримських християн до Надазов’я було не добровільним «порятунком», а насильницьким виселенням корінного населення Криму, що призвело до великих людських втрат, руйнування звичного життєвого простору та занепаду давньої християнської традиції півострова. Ігнатій у цьому контексті постає не лише як духовний провідник, а як учасник і легітиматор імперської переселенської політики. Йому закидається залежність від російської влади, отримання винагород і недостатня увага до страждань власної пастви. Така позиція підважує пізніший міфологізований образ митрополита як «Мойсея маріупольських греків» і акцентує на трагічному досвіді самих переселенців, для яких Крим залишався втраченою батьківщиною.
- Arabadzhy S. Construction of regional myths: a case study of the Greeks of the North Azov Sea region // Skhid 2023. 5(1):43-50
- Жарких М.І. Ігнатій, Ігнатій Маріупольський [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Додатковий том. ‒ Кн. 1: А–Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2021.