1768 р. Селище Кальміус на місці майбутнього Маріуполя. На карті позначене як «Калмиуская поланка Войска запороскаго». Її основне місце знаходження межі трьох водойм: правий берег гирла р. Кальміус, Азовське море та озеро Домаха.
Питання про дату заснування Маріуполя має не лише хронологічне, а й принципове історико-смислове значення. Воно стосується того, з якого моменту ми починаємо розповідь про місто: з імперського адміністративного акту чи з реальної тяглості людського життя, господарського освоєння, парафіяльної організації та козацької присутності на цій території. Саме тому 1778 рік не можна беззастережно вважати роком заснування Маріуполя.
Передусім 1778 рік пов’язаний не з появою Маріуполя як такого, а з фіксацією в документах Азовської губернської канцелярії міста Павлограда, або Павловська. Цей населений пункт було задекларовано поблизу місця, де на імперських картах 1768–1775 рр. позначалася Кальміуська паланка. Отже, йдеться не про заснування міста на порожньому місці, а про спробу імперської адміністрації впорядкувати вже освоєний простір і представити його як результат нової колонізаційної політики.
Найслабшим місцем датування 1778 роком є те, що воно фактично ігнорує існування Кальміуської паланки, або Кальміуса. Це було стале козацьке поселення, яке постало 1746 р. і виконувало функції військово-адміністративного, господарського та духовного осередку Вольностей Війська Запорозького Низового. У документах Коша за ним закріпилася назва «Кальміус», а на імперських картах — «Калмиуская поланка Войска Запорожского». Отже, задовго до 1778 р. на місці майбутнього Маріуполя вже існував організований осередок осілого життя.
Кальміуська паланка мала ознаки сталої спільноти: тут перебувала запорозька команда, діяла старшина, функціонували господарські промисли, здійснювалося прикордонне спостереження, збирання податків і підтримання порядку. Відомі імена кальміуських полковників і писарів, зафіксована символіка паланки, зокрема печатка з абревіатурою «ППКП».
Картографічне джерело 1768 р. засвідчує наявність резиденції полковника, куренів, конюшні, кузні, базару й навіть школи. Це дає підстави говорити про сформований адміністративно-господарський осередок, а не про випадкове тимчасове перебування людей.
Важливим аргументом проти 1778 р. є також безперервність православної парафіяльної традиції в Кальміусі. У селищі існувала Свято-Миколаївська церква, справами якої опікувалися церковні структури Київської митрополії. Після російсько-турецької війни та ліквідації Запорозької Січі парафіяльне життя не зникло. У 1776 р. азовський губернатор Василь Чертков засвідчив у Кальміусі діючу православну громаду з каплицею, а 1777 р. сюди було призначено священика Івана Філіппова, який відновив повноцінне богослужіння. Це означає, що на території майбутнього Маріуполя існувала не лише господарська, а й духовна тяглість.
Після ліквідації Запорозької Січі населення Кальміуса не зникло. Переписні матеріали 1775–1776 рр. фіксують наявність у селищі старшини, козаків і робітників. Перепис Азовської губернії 1779 р. засвідчує існування Кальміуської слободи з населенням, основу якого становили колишні запорозькі козаки та їхні дружини. Поруч існував Павлоград / Павловськ, де також переважали колишні запорожці. Отже, на землях, відведених під Маріуполь для переселенців із Кримського ханату, вже були два населені пункти, пов’язані з попереднім козацьким середовищем.
Саме тому 1778 рік відображає не початок історії Маріуполя, а лише один з етапів імперського переоформлення вже заселеного простору.
Заснування Павловська, закладка храму св. Марії Магдалини й адміністративні повідомлення губернатора Черткова були радше символічними актами імперської влади, яка прагнула продемонструвати успішне освоєння новоприєднаних територій. Проте ці дії не скасовують попередньої історії Кальміуса і не можуть бути прийняті як абсолютний початок міського життя.
Окремо слід наголосити, що сама назва Маріуполь пов’язана не з 1778 р., а з подальшими подіями. 29 вересня 1779 р. Григорій Потьомкін скерував губернатору Василю Черткову ордер про заснування Маріуполя «на березі Азовського моря при гирлі річки Кальміус». 26 липня 1780 р. завершилося переселення групи православних вихідців із Кримського ханату на місце майбутнього міського поселення. Саме тоді простір Кальміуса й Павловська був поглинутий новим поселенням, яке отримало назву Маріуполь і статус міста.
Отже, 1778 рік не відповідає ані назві Маріуполь, ані реальному початку осілого життя на цій території. Він є датою імперського адміністративного проєкту Павловська, а не початком міської історії в її повному значенні. Визнання 1778 р. роком заснування Маріуполя звужує історію міста до колонізаційної логіки Російської імперії та відсуває на другий план запорозький, український і місцевий компоненти.
Натомість історично обґрунтованіше розглядати початки Маріуполя крізь призму Кальміуської паланки. Саме вона заклала військово-адміністративну, господарську, торговельну, рибопромислову та православну основу майбутнього міста. Козацьке освоєння узбережжя Азовського моря, чумацькі шляхи, рибні заводи, зимівники, парафіяльне життя й матеріальна спадщина попереднього населення стали тим підґрунтям, на якому згодом сформувався Маріуполь.
Тому 1778 рік не можна вважати роком заснування Маріуполя, якщо під заснуванням розуміти не формальний запис в імперській звітності, а реальне виникнення сталого поселення, господарської системи й місцевої громади. Ця дата відображає лише один з моментів адміністративного переоформлення території.
Історія Маріуполя почалася раніше — з Кальміуської паланки, яка постала 1746 р. і стала першим постійним козацьким осередком на місці сучасного міста. Саме таке розуміння повертає Маріуполю його глибшу, українську й запорозьку історичну тяглість.
Цю історичну записку підготовлено на основі публікацій 2023–2024 рр. доцентів кафедри історії Маріупольського державного університету Вадима Коробки та Юлії Коробки про роль запорозького козацтва у формуванні історичних передумов виникнення міста.