Історія Маріуполя

Печатка Кальміуської паланки (контурне зображення). Її відбиток в документах 1754 – 1769 рр. В полі печатки геральдичні елементи: німецький щит, на якому перехрещено шаблю і стрілу вістрями додолу; над щитом забороло під шоломовою короною, навколо щита намет; в правому верхньому куті літера: К, в лівому верхньому куті літера: П, здолу літери: П + П. Значення абревіатури – Калмиуской паланки Печать Полковая. За тлумаченням О. Однороженка.

 

 

Заголовок 2

слово1 слово2 Надазовська старовина слово 5, слово6, слово 7 …

Російська імперія

Містом Маріуполь став після примусового переселення кримських християн (переважно греків) у 1778—1780 роках з Криму до Маріуполя та Приазов’я, яке здійснювалося під проводом Митрополита Ігнатія.

З кінця XVIII століття місто стало значним торговим центром. В 1807 році Маріуполь і 23 грецькі села було виділено в грецький округ із підпорядкуванням Таганрозькому градоначальству, а з 1859 року — Катеринославській губернії. З 1873 року місто в складі Маріупольського повіту Катеринославської губернії Російської імперії, у який увійшли як грецькі поселення, так і поселення селян інших національностей.

 

Перша спроба будівництва заводу була невдалою. Це сталося ще в 1870-х роках. В цей час міська дума Маріуполя виділила безкоштовно ділянку землі на території міста для будівництва Джоном Юзом металургійного заводу. Але справа далі цього рішення не пішла. А от у другій половині 1890-х років у Маріуполі на землях міської громади збудували два металургійних заводи: «Нікополь» і «Російський Провіданс». До будівництва останнього мав стосунок відомий український патріот і меценат Олексій Алчевський. З цього часу Маріуполь перетворюється на потужний центр металургії на півдні України.

Будівництво заводів стало можливим завдяки тому, що в 1882 році до Маріуполя підвели залізницю і збудували глибоководний порт.

 

Перша школа в Маріуполі відкрилася незабаром після переселення кримських греків у Приазов’я, але проіснувала недовго. Перше міське парафіяльне училище в Маріуполі відкрилося у вересні 1820 року, духовне училище — в 1825 році, перша аптека — в 1855 році, перша бібліотека — в 1868 році, перша гімназія — в 1876 році (засновник — педагог і історик Ф. А. Хартахай), перший театр — Маріупольський грецький театр — у 1878 році, перша земська лікарня — в 1874 році, а міська — лише в 1890 році.

До середини XIX століття в Маріуполі розвивалися в основному кустарні підприємства: шкіряні, салотопні, цегельні, черепичні заводи, ковальські, бондарні, зброярські майстерні, вітряні та водні млини, рибозаводи.

Значний збиток був завданий Маріуполю під час Кримської війни 1853-1856 років. Морська торгівля через воєнні дії була припинена. Навесні 1855 року англо-французька ескадра ввійшла в Азовське море. 24 травня під прикриттям корабельної артилерії в Маріуполі було висаджено англо-французький десант, що знищив склади в порту, спалив декілька будинків у місті.

Місто було одноповерховим. Із 3 084 будинків тільки 34 були двоповерховими і тільки 3 будинки — триповерховими. У 1840 році від центра до біржі була прокладена бруківка та споруджено кам’яну набережну. У 1864 році був закладений Міський сад. У 1867 році була відкрита громадська лазня. У 1871 році почалося мощення міських вулиць і площ бруківкою. 15 липня 1875 року встановлені перші 100 гасових ліхтарів для освітлення вулиць (до 1914 року їх уже було 686). У 1889 році на Олександрівській площі закладений центральний сквер.

У 1870 році відкрита міська дума (голова і шість гласних). Її призначення — завідування міським господарством. У 1872 році в Маріуполі відкритий Азовсько-Донський комерційний банк. У 1874 році введена загальна військова повинність і відкрито в Маріуполі повітова військова присутність. Після скасування кріпацтва в Російській імперії економічний і культурний розвиток у Маріуполі пішов швидшими темпами.

До кінця XIX століття Маріуполь залишався невеликим купецьким містечком на березі моря, а найбільшим центром півдня Російської імперії місто стало тільки з появою наступних об’єктів:

• залізниця «Оленівка-Маріуполь» (1882)
• Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча (1897)
• глибоководний морський порт (1889)

Наявність морського порту і близькість донбаського вугілля стали передумовою будівництва тут металургійних заводів і перетворення Маріуполя на межі XIX—XX століть в один із центрів металургійної промисловості Півдня Російської імперії.

Наприкінці XIX століття в Маріуполі крім металургійних діяли заводи: сільськогосподарського машинобудування, 6 шкіряних, 27 цегляно-черепичних, макаронна фабрика, два парові млини. В 1886 році став до ладу чавуноливарний механічний завод Уварова з виготовлення землеробських знарядь (нині завод «Жовтень»), тоді ж заснований пивоварний завод Кучера на Торговій вулиці із продуктивністю 10 000 відер пива на рік (тепер — Маріупольська харчосмакова фабрика). В 1915 році заснована цукеркова фабрика (тепер — Маріупольська кондитерська фабрика). Під час Першої світової війни Маріуполь був найбільшим виробником броньової сталі на півдні Російської імперії.

В 1896 році створена перша в Маріуполі телефонна мережа (до 1910 року до неї входило понад 200 абонентів).

У квітні 1897 року в Маріуполі відбувся перший кіносеанс.

У вересні 1897 року на пожертвування жителів і за кошти міського бюджету побудований будинок міської лікарні (тепер це один із корпусів лікарні № 3), у будівництві якої діяльну участь взяв лікар І. І. Данилов. 1898 року була побудована перша в місті громадська бібліотека-читальня. 1 грудня 1898 року відкрита перша в Маріуполі електростанція, вона належала Є. Томазо, знаходилася на вулиці Харлампіївській і призначалася для освітлення готелю «Континенталь».

У 1901 році почалося будівництво маріупольської водогінної башти на Костянтинівській, системи водогонів міста.

У 1908 році за проектом В. А. Нільсена був побудований будинок Єпархіального училища (тепер — 1-й корпус Приазовського державного технічного університету), тоді ж введена в експлуатацію міська електростанція, що призначалася для забезпечення електроенергією насосної станції міського водогону й освітлення міських будинків (розташовувалася на перетині вулиць Земської і Фонтанної). У 1910 році відкрите приватне жіноче училище з курсом прогімназії Н. С. Дарій, перетворене пізніше в гімназію з повним курсом середньої освіти, у тому ж році почалося будівництво першої міжміської телефонної лінії «Маріуполь-Юзівка». В 1914 році відкрита приватна прогімназія викладача Лобачевського для хлопчиків.

 

Робітники Маріуполя підтримували революційні настрої, які були характерні для усього пролетаріату Російської імперії початку ХХ ст, і 9—10 квітня 1898 року в Маріуполі відбувся перший страйк робітників. Страйкували 370 робітників заводу «Нікополь».

Перші визвольні змагання 1917-1921

6 березня 1917 року у місті виник громадський виконавчий комітет, який перебрав на себе місцеву виконавчу владу.

Водночас виникло безліч різноманітних партійних, громадських, професійних, просвітницьких організацій. Так виникли Українське товариство, Просвіта, рада робітничих депутатів, Комітет постраждалих під час страйку 1916 року.

8 вересня 1917 року відбулись вибори до міської думи за новим, демократичним законом. Після цього громадський виконавчий комітет припинив свою діяльність.

Були проведені перевибори в Раду, створена Червона гвардія, вибраний військово-революційний комітет. 30 грудня 1917 року у Маріуполі в результаті збройного повстання була встановлена Радянська влада.

Під час громадянської війни Маріуполь 17 разів переходив з рук у руки, місто перебувало у складі УНР, Донецько-Криворізької радянської республіки, Української держави (Гетьманату), УСРР, державного утворення ЗСПР. Остаточно Маріуполь перейшов до більшовиків 4 жовтня 1920 року.

Радянський період

.

1920-1941 роки

В 1920 році були націоналізовані й об’єднані металургійні заводи «А» («Нікополь Маріупольський») і «Б» («Російський Провіданс») в один завод, якому 22 лютого 1924 року після смерті Володимира Леніна привласнене найменування «Імені Ілліча». 5 червня 1920 року відновлені трубний і ливарний цехи заводу. В 1922 році Маріупольським металургійним заводом вироблено 17 % сталі й 18 % прокату Півдня Росії, в 1923/24 році на підприємстві вироблялося 47 % всіх труб УРСР (39,5 % труб СРСР). З 1920 року в місті працює Маріупольський машинобудівний завод (на базі дореволюційного заводу Мошкевича — тепер завод технологічного обладнання медичної промисловості).

В 1923 році в Маріуполі організоване літературне об’єднання «Дзвони Азов’я». 1 травня 1929 року вийшов у світ перший номер газети «Іллічівець». В 1932 році введена в експлуатацію міська напівавтоматична телефонна станція на 1 000 номерів. В 1925 році перші автобуси почали курсувати між центром міста й віддаленими районами — портом і заводом імені Ілліча. 1 травня 1933 року була пущена перша трамвайна лінія «Гавань Шмідта — Вулиця Франко».

Після проголошення ХІІ з’їздом КП(б)У політики коренізації Маріуполь став центром компактного проживання грецької діаспори, біля нього були організовані два грецьких національних райони: Сартанський і Мангушський. У самому місті був відкритий педтехнікум із грецькою мовою викладання, а також 14 грецьких шкіл.

З’явилися нові багатоповерхові будинки в заводських районах, широкий розвиток отримало індивідуальне будівництво житла. Освітлювали й озеленювали вулиці. Нові парки з’являлися в заводських селищах і порту.

З 1930 року Маріуполь перетворився у величезний будівельний майданчик. Головним будівництвом став металургійний завод «Азовсталь» на лівому березі Кальміусу.

В 1930-ті роки в Маріуполі почали діяти й інші заводи: металоконструкцій (з 13 жовтня 1935), рибоконсервний (з 27 листопада 1933), радіаторний (з 1 липня 1933), судноремонтний (з 1931, на базі дорожніх майстерень).

Серйозних успіхів у довоєнний час домоглися промислові підприємства міста. 14 жовтня 1936 року сталевар печі № 10 Маріупольського заводу імені Ілліча Макар Мазай за 6 годин 50 хвилин роботи зварив плавку вагою в 103,5 тонн і зняв 13,62 тонн стали із квадратного метра поду печі, установивши тим самим світовий рекорд.

Житлова проблема після руйнувань Громадянської війни в місті, як і в багатьох інших містах України, вирішувалася за декількома напрямками: у перші післявоєнні роки переважно відновлювали зруйновані будинки. Починаючи з 1923 року держава почала виділяти кошти на нове житлове будівництво. Були побудовані селища з упорядженими одне- і двоповерховими будинками для робітників. Почалися роботи з забруковування й озеленення вулиць і площ, спорудженню й ремонту водопроводів. Будівництво нових комунальних електростанцій дозволило виділити більше електроенергії на побутові потреби: електрикою користувалася на початку 1920-х лише 1/3 населення міст.

У зв’язку великим промисловим будівництвом наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років, Маріуполь пережив масований наплив населення, в основному зі Сталінського й Запорізького округів, у результаті чого населення міста до 1939 року зросло майже наполовину й почало втрачати свою самобутність. Чималу роль у цьому зіграли політичні репресії 1932—1940 років. Виходячи з різкого росту населення, з 1927 уперше в місті розгорнулося широке домобудівництво. На засоби міського бюджету й позички, отриманої в харківському банку, у тому році було зведено 3 012,5 м² житла, готель на 37 номерів, ресторан, а також відремонтовані й очищені колодязі, покращилося електропостачання. З кінця 1920-х років у Маріуполі, як і у всіх містах України з населенням більше 100 тис. чоловік, зводилися будинки не нижче 4-5 поверхів. У центральних районах міста зносилися старі одноповерхові будівлі й зводилися нові багатоповерхові будинки. Широко провадилися надбудови старих капітальних споруджень. До 1923 року в Маріуполі працювало 3 лікарні, будинки відпочинку, 3 кінотеатри, 9 бібліотек, театр, 6 клубів, 7 драмгуртків.

Голодомор (1932-1933)

Наприкінці 1932 року внаслідок голоду, що охопив Приазов’я, до міста почали активно переселятися селяни, які часто вмирали на вулицях.

Великий терор (1937-1938)

У трагічному 1937 році Маріупольщиною прокотилися репресії проти німців і греків, на підприємствах і навчальних закладах, у результаті яких було репресовано близько 35 тис. чоловік — керівників, інженерів, вчителів, військових, моряків, робітників, селян. В 1937 році був закритий грецький театр у Маріуполі, а художній керівник, режисери, багато акторів були розстріляні. Протягом 1937 року за рішенням маріупольського міськкому КП(б) були розібрані всі церкви при участі насильно пригнаних селян приазовських сіл.

Друга світова війна

До кінця 30-х років місто Маріуполь значно виросло й перетворилося. До 1941 року населення Маріуполя склало 241 тис. чоловік. У місті працювали 8 лікарень, 9 поліклінік, десятки медичних пунктів, 2 протитуберкульозних диспансери, дитяча лікарня, будинок санітарної освіти, 46 дитячих дошкільних установ (у тому числі 26 дитячих садків), 2 санаторії, 5 будинків відпочинку, 58 загальноосвітніх шкіл (24 середніх, 14 семирічних і 20 початкових) — навчалося 35 000 чоловік, 4 технікуми, 18 клубів, цирк, 4 стаціонарних і 6 літніх кінотеатрів, металургійний інститут, школа ФЗН, аероклуб, ремісниче училище, 175 бібліотек, краєзнавчий музей.

Німецька окупація (1941-1943)

Коли почалася Німецько-радянська війна, маріупольці разом з усім народом підвелися на захист Батьківщини. Тисячі жителів міста пішли на фронт. Підприємства перебудували виробництво для потреб фронту. Іллічівські металурги випускали броньову сталь для танків Т-34, торпедних катерів і літаків — штурмовиків МУЛ-2. Понтонні мости, бронековпаки для кулеметних гнізд, бронемайданчики для дотів, протитанкові їжаки виготовляли на заводі металоконструкцій. На заводі «Азовсталь» виробляли корпуси для авіабомб і стволи батальйонних мінометів. Коли лінія фронту наблизилася до міста, була організована евакуація промислових підприємств і людей на Урал і в Сибір. На базі евакуйований трубних цехів заводу імені Ілліча, приміром, у Челябінську внаслідок створений Челябінський трубопрокатний завод — один з найбільших у СРСР.

8 жовтня 1941 року Маріуполь був захоплений частинами 3-го танкові корпуса 1-й танкової групи вермахту (група армій «Південь»), у результаті чого почалася 23-місячна окупація міста. 16 місяців Маріуполь перебував у прифронтовій зоні. Його було включено в зону керування військового командування. Окупація міста тривала майже 2 роки (з 8 жовтня 1941 року по 10 вересня 1943 року). За цей час гітлерівці розстріляли в місті близько 10 тисяч мирного населення. Викрадено в Німеччину близько 50 тисяч молодих маріупольців. У концтаборах від голоду й хвороб загинуло близько 36 тисяч радянських військовополонених. 20-21 жовтня 1941 року відбувся масовий розстріл окупантами єврейського населення Маріуполя в протитанкового рову біля Агробази. Наприкінці 1942 року в дні жалоби, оголошеної Гітлером за знищеною під Сталінградом 6-ю армією, у Маріуполі нацисти наповнили 18 залізничних вагонів пораненими й хворими червоноармійцями, наглухо забили двері, загнали вагони в тупик і тримали їх там доти, поки всі полонені не загинули.

Наприкінці 1941 року гітлерівцями створене гірничо-металургійне товариство «Схід», що повинне було експлуатувати виробничі потужності Донецького вугільного басейну, але, незважаючи на жорстокі репресії, головний виробник зброї Німеччини фірма «Крупп» так і не змогла пустити агрегати на Маріупольському заводі імені Ілліча. У січні 1942 року німцями за відмову в співробітництві був убитий знаменитий сталевар заводу імені Ілліча Макар Мазай.

Незважаючи на масові розстріли, на жорстокий окупаційний режим, у місті діяли підпільно-патріотичні групи, якими керували Е. М. Штанько, Д. Н. Ломізов, А. Кравченко та інші. Багато підпільників загинули від рук окупантів.

У Маріуполі виходила україномовна «Маріупільська газета», наклад якої з 1000 примірників у листопаді 1941 зріс до 27000 у вересні 1943. Її редактором був колишній генеральний секретар продовольства Центральної Ради Г. Стасюк. Спробами українців були відроджені осередки товариства «Просвіта», відкритий український театр. Працювало 42 школи, викладання в які здійснювалося українською мовою. Деякі підручники для шкіл написали місцеві вчителі.

У грудні 1941 року в Маріуполі перебували перші особи Третього Райху, Італії й Румунії. З огляду на невдоволення деяких серед місцевого населення радянською владою до вересня 1942 року 150 000 жителів Маріуполя й Приазов’я, згідно з розвідувальними даними НКВС СРСР, виразили бажання служити в допоміжних частинах «хіві» у складі вермахту. У той же час у місті, на підприємствах і робочих селищах діяли підпільні групи ОУН і радянські підпільники. На початку 1943 року в місті здійснювався запис в Українське Визвольне Військо (у складі вермахту).

Перебування в Маріуполі окупантів призвело до величезних руйнувань, були знищені заводи, порт, транспортна мережа, при відступі німці підпалом знищили близько 80 % житла. Тисячі маріупольців виявили мужність і відвагу на фронтах Другої Світової війни. Більше 30 з них були визнані гідними звання Героя Радянського Союзу. Відступаючи з міста, нацисти зруйнували Маріуполь. Заводи являли собою купи зіпсованого металу, залізничне й портове господарства висаджені, багато житлових будинків спалені. Загальний збиток склав 880 мільйонів карбованців. Усього за час окупації в місті розстріляне й замучено понад 50 тисяч жителів. Після відходу гітлерівців у місті залишилося всього 85 тисяч чоловік.

1943-1991 роки

Вже наступного дня після звільнення маріупольці приступили до відбудови зруйнованого господарства. Вони ремонтували танки, виготовляли автодеталі, плавили сталь, випускали прокат. На зібрані маріупольцями кошти були створені дві танкові колони: «Маріуполь мстить» і «Відповідь іллічівців».

Після закінчення війни відбудовні роботи в місті розгорнулися ще більше. Із братньою допомогою трудящих з усіх союзних республік була відновлена промисловість міста, підняті з руїн металургійні гіганти, морський порт і інші підприємства, а з вересня 1943 року шефство над Сталінською областю у відбудові народного господарства взяла Кемеровська область.

Металурги Гур’євська (Казахська РСР) допомагали відновлювати металургійні підприємства Маріуполя.

22 жовтня 1948 року Постановою Ради Міністрів СРСР місту було привласнене найменування Жданов — на прізвище радянського партійного й державного діяча Андрія Жданова, що народився тут в 1896 році.

25 квітня 1958 року на базі машинобудівних цехів металургійного заводу імені Ілліча був створений завод важкого машинобудування, що через кілька років став одним з найбільших підприємств у галузі — виробничим об’єднанням «Ждановважмаш» (сучасний «Азовмаш»).

У 1950-х роках було побудовано 629 тис. м² житла. Споруджувалися нові житлові масиви з комплексами культурно-побутових установ, зонами відпочинку. До кінця 1950-х років удалося переселити всіх жителів комунальних квартир великих міст в окремі квартири.

В 60-х роках здійснювалося велике домобудівництво.  липня 1954 року відкрився стадіон «Металург». 1 травня 1957 року здана в експлуатацію лікарня заводу імені Куйбишева. 1 травня 1958 року відкритий ПК Коксохімзаводу. 1 листопада 1965 року був відкритий новий будинок Будинку зв’язку.

Під час перебування на посаді першого секретаря міськкому КПУ Володимира Цибулько (1966—1968) була прийнята міська програма розвитку спорту, розрахована на три роки, так звана спортивна трирічка. Відповідно до цієї програми, у місті були побудовані плавальні басейни й стадіони. Загальний житловий фонд міста склав в 1967 році 3 млн м².

В 1967 році почате будівництво нового аеропорту «Маріуполь». В 1966 році був побудований ПК «Іскра». Побудовані таксомоторний парк, зведені нові пивоварний і хлібозавод.

У порту споруджувалися нові причали й цілі райони. Вони оснащувалися новим обладнанням і механізмами. В 1953 році в місті створено Азовське районне керування Чорноморського пароплавства, що в 1967 році перетворилося на Азовське морське пароплавство. З вересня 1961 року його суда почали здійснювати закордоні перевезення. До кінця 1970-х суду відвідували близько 400 портів більше 70 країн. Продовжували розвиватися підприємства легкої й харчової промисловості.

У ці роки виросли нові висотні мікрорайони, споруджені нові школи, дитячі комбінати, лікувальні установи, профілакторії, магазини й підприємства громадського харчування. У місті працювали 2 ВНЗ — металургійний інститут і філія Одеського інституту інженерів морського флоту, 8 технікумів, 14 професійно-технічних училищ, 66 загальноосвітніх шкіл, 5 шкіл робочої молоді й заочних, 8 дитячих музичних шкіл, 16 дитячих спортивних шкіл, дитяча художня школа, станція юних техніків, флотилія юних моряків, три районних удома піонери й школярів, міський будинок піонерів.

Мережа дошкільних установ склала 167 дитячих садків і садків-ясел. Продовжували розвиватися установи культури, фізкультури й спорту.

В 1959 році в місті була відновлена діяльність російського драматичного театру, а в 1960 році новий будинок театру прикрасив центр міста.

Були відкриті музичне училище й виставковий зал імені Архипа Куїнджі, одержала нове приміщення міська бібліотека імені В. Г. Короленко, споруджено кілька палаців культури й спорту, стадіонів і плавальних басейнів. Медичну допомогу населенню надавали вже 32 лікарні й поліклініки, 7 санепідстанцій, 44 аптеки та інші медичні установи. На багатьох підприємствах діяли профілакторії й нічні санаторії. На березі моря розмістилися баклага санаторій «Металург», дитячий санаторій ім’я Н. К. Крупської, будинок відпочинку «Мир» і 3 великих санаторії-профілакторію, табори відпочинку піонерів і школярів.

З розвитком економіки міста росла й кількість його жителів: 1958 рік — 280,3 тис. чіл, 1970 рік — 436 тис. чіл, 1989 рік — 540,3 тис. чіл. До кінця 1980-х років у Маріуполі було 44 промислові підприємства, 44 будівельних і 10 транспортних організацій.

В 80-х роках місто Жданов продовжувало розвиватися як великий промисловий центр і портове місто.

Перебудова в СРСР, що почалася з ініціативи радянського лідера Михайла Горбачова, принесла багато змін у громадське життя міста. На початку 1980-х років місто захлеснула хвиля підліткової злочинності, так звані «війни мікрорайонів», через які Жданів тримав перше місце в СРСР за рівнем злочинності. Кінофільм «Маленька Віра» режисера-маріупольця В. Пічула, що вийшов на екрани СРСР улітку 1988 року, наочно показав моральну й духовну деградацію молоді Маріуполя перед і на початку перебудови.

13 січня 1989 року місту Жданову на прохання його жителів повернута історична назва — Маріуполь. Демонтували три пам’ятники Жданову, закритий його меморіальний музей. А. Жданов було апологетом сталінської внутрішньої політики після Другої світової війни й асоціювався з репресіями 1940-х років проти культури.

Незалежна Україна

У вересні 1991 року над маріупольською міськрадою вперше на східній Україні був піднятий український національний прапор.

1991-2013

Економічна криза, що охопила Україну, для Маріуполя обернулася згортанням домобудівництва й зупинкою майже всіх державних промислових підприємств. Замість цього з’явився приватний сектор в економіці міста, що, на жаль, розвивається дуже повільно — при несприятливих умовах в економіці України. Майже згорнуте домобудівництво, зупинені підприємства харчової промисловості — міський м’ясокомбінат, пивзавод, лікеро-горілчаний завод. В 1999 році контрольний пакет акцій ВАТ “МК «Азовсталь» був викуплений промисловою корпорацією «Індустріальний союз Донбасу». 2 листопада 2000 року Верховна Рада України прийняла закон про продаж контрольного пакета акцій ВАТ «ММК імені Ілліча» трудовому колективу, що стало безпрецедентним випадком у новітній історії України.

Великих успіхів досягли маріупольські спортсмени. В 1992 році міська футбольна команда «Азовець» під керівництвом найкращого футболіста Європи 1986 року І. Беланова ввійшла у вищу лігу чемпіонату України з футболу. Борець В. Олійник на XXVI Олімпійських іграх став першим олімпійським чемпіоном України.

24 жовтня 1996 року завдяки ініціативі грецької діаспори Приазов’я в Маріуполі було відкрите консульство Грецької республіки. А в 2000 році за підтримкою уряду Греції в місті з’явився грецький культурний центр, де розмістилися грецькі культосвітні товариства. З 2002 біля цього центру велося спорудження грецького медичного центра. У 2003 році відкрився грецький міський культурний центр.

За підсумками 2002 року Маріуполь був визнаний найкращим містом України за благоустроєм.

Маріуполь — друге за значенням місто Донецької області (після Донецька), десяте за чисельністю населення в Україніє.

2014-2021

По завершенню Євромайдану і усунення В. Януковича від влади Маріуполь стає одним з ключових міст російсько-українського протистояння. Протягом березня 2014 в місті проходять мітинги як на підтримку єдності України, так і за федералізацію. Протистояння загострюється після проголошення «ДНР» у Донецьку 7 квітня 2014. Вже 13 квітня бойовикам ДНР вдається захопити будівлю Маріупольської міської ради та вивісити на її даху прапор ДНР.

Протягом 6-9 травня українськими силами було здійснено спробу вибити терористів з міста, яка скінчилася невдачею. Сепаратистам вдалося захопити міське управління МВС і, врешті, змусити українських військових покинути місто.

13 червня силами добровольчого батальйону «Азов» місто вдається звільнити від бандформувань. Після звільнення до міста було перенесено Донецьку ОДА. А в липні передислоковано Донецьке обласне управління МВС України та Донецьку обласну державну адміністрацію, тим самим зробивши місто фактично центром Донецької області.

В кінці серпня після прориву російських військ на південному Сході й захоплення Новоазовська, Маріуполь стає прифронтовим містом.

з 2022 року

Битва за Маріуполь розпочалася 24 лютого 2022 року внаслідок вторгнення повномасштабного російського вторгнення в Україну й тривала до 20 травня 2022 року (86 днів).

З 20 травня 2022 року перебуває під окупацією російської федерації, під час вторгнення значна частина міста знищена збройними силами росії. Унаслідок російського вторгнення збройні сили РФ вчинили масові вбивства в Маріуполі та здійснили низку авіаударів та бомбардувань, серед яких: авіаудар по лікарні, авіаудар по Маріупольському театру, бомбардування школи мистецтв та ін.

6 березня 2022 року Указом Президента України з метою відзначення подвигу, масового героїзму та стійкості громадян, виявлених у захисті своїх міст під час відсічі збройної агресії російської федерації проти України, місту присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України».

 

 

 

друга версія

Українська революція

Під час подій Української революції, протягом Першої радянсько-української війни, 30 грудня 1917 року Маріуполь захопили більшовики. У результаті контрнаступу сил УНР та союзників до міста повертається українська влада.

Впродовж кількох наступних років Маріуполь 17 разів переходив під владу різних військово-політичних об’єднань.

23-25 липня 1918 р. у Маріуполі стався страйк залізничників. У березні 1919 року, під час Другої радянсько-української війни і поновлення більшовицької влади, входить до складу Донецько-криворізької республіки. Також, у місті, змінюючись, перебували загони Нестора Махна та білогвардійці. Згодом, у Маріуполі остаточно встановлюється радянська влада.

Радянський період

У 1920 році були націоналізовані й об’єднані металургійні заводи «А» («Нікополь Маріупольський») і «Б» («Російський Провіданс») в один завод «Імені Ілліча». В 1923 році в Маріуполі організоване літературне об’єднання «Дзвони Азов’я». 1 травня 1929 року вийшов у світ перший номер газети «Іллічівець». 1 травня 1933 року була запущена перша трамвайна лінія «Гавань Шмідта — Вулиця Франко».

З 1930 року Маріуполь перетворився у величезний будівельний майданчик.

Маріуполь став центром компактного проживання грецької діаспори, біля нього були організовані два грецьких національних райони: Сартанський (із центром у селища Сартана (тепер у складі Кальміуського району Маріуполя)) і Мангуський (із центром у селищі Мангуш). У самому місті був відкритий педтехнікум із грецькою мовою викладання, а також 14 грецьких шкіл. Маріуполь пережив масований наплив населення, в основному зі Сталінського й Запорізького округів, у результаті чого населення міста до 1939 року зросло майже наполовину й почало втрачати свою самобутність.

Друга світова війна

З початком Другої світової війни Маріуполь із його величезною промисловою базою був переведений на військові потреби країни. Багато колишніх робітників маріупольських заводів брали участь у війні з Фінляндією (30 листопада 1939 — 13 березня 1940 років).

8 жовтня 1941 року Маріуполь був захоплений частинами 3-го танкового корпуса 1-ї танкової групи вермахту (група армій «Південь»), у результаті чого почалася 23-місячна окупація міста. 16 місяців Маріуполь перебував у прифронтовій зоні. Наприкінці 1941 року гітлерівцями гірничо-металургійне товариство «Схід». Виходила українськомовна «Маріюпільська газета», наклад якої з 1000 примірників у листопаді 1941 зріс до 27 000 у вересні 1943[24]. Працювало 42 школи, викладання здійснювалося українською мовою.

У грудні 1941 року в Маріуполі перебували перші особи Третього Райху, Італії й Румунії. 6 вересня 1943 року при відступі військ було знищено все промислове устаткування, зруйновано чисельні будівлі. Усього за час окупації в місті розстріляно й замучено понад 50 тисяч жителів. У ніч із 9 на 10 вересня 1943 року в порту висадилися загони Азовської Військової Флотилії.

Повоєннй період

Маріупольці приступили до відбудови зруйнованого господарства. В 1960—1961 роках Портовське селище й селище заводу імені Ілліча були з’єднані з містом житловими кварталами з розвинутою спортивною інфраструктурою. У порту споруджувалися нові причали й цілі райони. В 1953 році в місті було створено Азовське районне керування Чорноморського пароплавства, що в 1967 році перетворилося в Азовське морське пароплавство.

22 жовтня 1948 року місто було перейменовано на Жданов — за прізвищем радянського партійного й державного діяча Андрія Жданова, що народився тут в 1896 році. 7 січня 1971 року указом Президії Верховної Ради СРСР місто Жданов нагороджене орденом Трудового Червоного Прапора. 7 вересня 1978 року указом Президії Верховної Ради СРСР місто Жданов нагороджене орденом Жовтневої Революції. Перебудова в СРСР принесла багато змін у громадське життя міста. На початку 80-х років у місті поширилася підліткова злочинність (так звані «війни мікрорайонів»), внаслідок чого Жданов тоді вийшов на перше місце в СРСР за рівнем злочинності. 13 січня 1989 року місту Жданову на прохання його жителів повернута історична назва — Маріуполь. Демонтували три пам’ятники Жданову, закритий його меморіальний музей. В 1989 роках у школах міста вперше почали викладати грецьку мову.

У Незалежній Україні

У вересні 1991 року над маріупольською міською радою вперше на сході Україні був піднятий український національний прапор. Тоді ж у місті відкрився перший гуманітарний ЗВО міста — Маріупольський гуманітарний інститут. Економічна криза обернулася згортанням домобудівництва й зупинкою майже всіх державних промислових підприємств. У 1999 році контрольний пакет акцій «Азовсталі» був викуплений промисловою корпорацією «Індустріальний союз Донбасу». 2 листопада 2000 року Верховна Рада України прийняла закон про продаж контрольного пакета акцій ВАТ «ММК імені Ілліча» трудовому колективу, що стало безпрецедентним випадком у новітній історії України.

24 жовтня 1996 року, завдяки ініціативі грецької діаспори Приазов’я, в Маріуполі було відкрите консульство Греції. За підсумками 2002 року Маріуполь був визнаний найкращим містом України за благоустроєм.

російсько-українська війна

початком російської агресії Маріуполь, завдяки важливому стратегічному значенню, стає одним із ключових міст російсько-українського протистояння. З 13 квітня 2014 року, місто контролювалося проросійськими терористичними формування «ДНР»[27]. 13 червня 2014 місто було визволене від терористів силами добровольчих українських батальйонів, тим не менше місто залишалося вразливим для терактів, найбільший із яких стався 24 січня 2015. У визволене місто було перенесено Донецьку ОДА, а у липні передислоковано Донецьке обласне управління МВС України[28] та Донецьку обласну державну адміністрацію. Проте, вже незабаром ці державні інституції були переміщені до Краматорська.

З 1 березня 2022 року місто перебуває у блокаді російських окупаційних військ[29]. За даними Маріупольської міськради станом на 14 березня кількість загиблих мирних жителів через російське вторгнення в Україну становить понад 2,3 тис. осіб[30]. Російські війська застосували тактику облоги з блокуванням доставки гуманітарної допомоги жителям міста[31]. Також за інформацією від міськради, окупанти незаконно перевозили жителів Маріуполя на територію Росії та ОРДЛО[32].

6 березня 2022 року Указом президента України Володимира Зеленського Маріуполю присвоєно звання Міста-героя[33].

9 березня на Маріупольський пологовий будинок № 2 російські літаки скинули декілька бомб, у результаті будівля була зруйнована. Внаслідок авіаудару сімнадцять осіб постраждало, троє загинуло[34].

16 березня окупаційні війська скинули бомбу на Маріупольський драматичний театр. Зруйнована центральна частина будівлі. На час авіаудару в сховищі театру переховувались мирні жителі та біженці[35]. Також через авіаудар була зруйнована будівля басейну «Нептун»[36]. 19 березня російські військові скинули бомби на Школу мистецтв. На час авіаудару в будівлі переховувалося близько 400 жителів міста[37]. А 20 березня, за даними від полку «Азов», місто обстріляли чотири кораблі військово-морського флоту Росії[38].

6 квітня 2022 року Маріупольська міська рада повідомила, що після міжнародного розголосу подій у місті Буча Київської області, в Маріуполі російські окупаційні війська запустили в роботу мобільні крематорії, де спалюють тіла загиблих внаслідок російського вторгнення. З огляду на розміри міста, катастрофічні руйнування, тривалість блокади та жорсткий спротив, жертвами окупантів стали десятки тисяч цивільних маріупольців. Саме тому Росія не поспішала давати «зелене світло» місії Туреччини та іншим ініціативам із порятунку та повної евакуації мешканців Маріуполя[39].

10 квітня, більш ніж через місяць після початку вторгнення, російським силам вдалося повністю взяти в облогу українських військовиків, що залишилися на території комбінату «Азовсталь», який мав складну систему глибоких підземних укриттів і комунікацій. Крім того, внаслідок проведених українськими силами фортифікаційних робіт наземний штурм став дуже ускладненим[40]. Дії російських військ на території «Азовсталі» спричинили гуманітарну катастрофу: українські військовики, які опинилися замкненими в підземеллях комплексу разом із цивільними, відчувавали гостру нестачу води, їжі, лікарських засобів, боєприпасів. Українська сторона стверджувала, що через відсутність стерильних пов’язок, медичних інструментів і антибіотиків поранені воїни приречені на ампутацію пошкоджених кінцівок або на смерть від сепсису. Українські військові майже 2 місяці утримували «Азовсталь» у надскладних умовах. Ситуація привернула велику увагу міжнародної спільноти. У середині травня, розпочався організований вихід українських захисників з території заводу для подальшої домовленості про обмін з російською стороною[41] Маріуполь опинився в повній окупації. Загальна кількість загиблих людей у Маріуполі може сягати 100 тисяч[42].

 

 

джерела:

• https://uk.wikipedia.org/wiki/Історія_Маріуполя
• https://www.radiosvoboda.org/a/istoriya-mariupol/31842579.html