Маріуполь – українське місто з багатошаровою історією, що постало на землях давнього перетину племен і народів Європи та Азії. У ранньомодерну добу цей простір був прикордонням між християнським та ісламським світами. У 1730-х рр., на тлі послаблення Османської імперії та відступу її впливу з Надчорномор’я, активізувалося просування українського козацтва. Нова Запорозька Січ прагнула закріпити в Надазов’ї адміністративну присутність і започаткувати господарське освоєння краю, утверджуючи тут християнську цивілізаційну традицію та український світ.
Після російсько-турецької війни 1768–1774 рр. і Кучук-Кайнарджійського мирного договору Надазов’я опинилося у складі Російської імперії. Після ліквідації Запорозької Січі регіон включили до Азовської губернії. В імперській звітності колишня Кальміуська паланка, або Кальміус, стала «Кальміуською слободою». Її духовним центром була Свято-Миколаївська церква, а населення складалося з козаків і наймитів. Серед відомих кальміуських полковників згадуються Андрій Чорний, Андрій Порохня, Василь Маґро, Андрій Вербицький і Петро Велегура.
Заснування Павловська і поява Маріуполя
З 1778 р. Азовська губернська канцелярія фіксувала існування Павлограда / Павловська поблизу місця, де на картах 1768–1775 рр. позначалася Кальміуська паланка. Символічним актом заснування міста стала закладка Азовським губернатором В. Чертковим Марії-Магдалининської церкви. Саме ці відомості дали Рені Саєнко підставу 1977 р. визначити 1778 р. датою заснування Маріуполя / Жданова. Відтоді 1778 р. є офіційною початковою датою міського літочислення, хоча ця версія оминула існування Кальміуса з діючою Свято-Миколаївською церквою.
19 січня 2015 року до 300-річчя від народження Ігнатія Маріупольського Укрпоштою випущено конверт КОМ №284 з ОМК №279.
Подальше оформлення міста було пов’язане з переселенням до Надазов’я православних християн із Кримського ханату на чолі з митрополитом Ігнатієм. 29 вересня 1779 р. Г. Потьомкін скерував губернатору В. Черткову розпорядження про заснування Маріуполя «на березі Азовського моря при гирлі річки Кальміус». Місто мало постати на місці давнішого поселення, охопивши Кальміус і Павловськ. За наказом Потьомкіна, Маріуполь призначався для православних переселенців, а попередніх мешканців планували переселити, викупивши їхні оселі та церкву за казенний кошт. Однак цей припис суперечив імператорський ідеї відкритого торговельного міста, тому повністю не був виконаний.
26 липня 1780 р. завершилося переселення групи православних вихідців із Кримського ханату, для яких було визначено місце під міське поселення. Від цього дня почалося їхнє перебування на теренах майбутнього Маріуполя. Одним із наслідків прибуття переселенців стало вилучення Свято-Миколаївської церкви з користування місцевої української громади. Згодом нова громада спорудила власні храми – святого Харлампія, Різдва Богородиці та Успіння Богородиці. Переселенці та їхні нащадки отримали назву «маріупольські греки», у якій слово «греки» передусім означало конфесійну належність до православ’я.
КПД Національні меншини в Україні греки, ШПД Маріуполь, 87555.
Український чинник у становленні міста
Українці відіграли важливу роль у формуванні господарського й соціального підґрунтя Маріуполя ще від доби Кальміуської паланки. Запорозьке козацтво започаткувало осіле господарське освоєння узбережжя Азовського моря, розвинуло рибальство, судноплавство, чумацьку торгівлю та зв’язки Надазов’я з українськими землями. Участь українців у розвитку рибного промислу та наповненню місцевого бюджету засвідчує важливу роль українського етнічного компонента у становленні Маріуполя. У 1791 р. Павло Горленський, Петро Пилипенко, Петро Велегура, Іван Головко, Омелян Дейнека та інші представники української громади звернулися до катеринославського Амвросія з проханням дозволити завершити Марії-Магдалинівську церкву власним коштом. 4 червня 1791 р. храм було освячено й відкрито для богослужіння. Отже, українці були одним із базових чинників становлення Маріуполя як торговельно-господарського центру Надазов’я.
Показовим виявом організованості української громади стало її звернення 1791 р. до катеринославського архієпископа Амвросія. Павло Горленський, Петро Пилипенко, Петро Велегура, Іван Головко, Омелян Дейнека та інші представники громади просили дозволу завершити власним коштом Марії-Магдалинівську церкву. 4 червня 1791 р. храм було освячено й відкрито для богослужіння. Отже, українці були одним із базових чинників становлення Маріуполя як торговельно-господарського центру Надазов’я.
Торгівля і міське господарство ХІХ ст.
Адміністративна належність Маріуполя змінювалася: від 1784 р. місто входило до Катеринославського намісництва, від 1796 р. – до Новоросійської губернії, від 1802 р. – до Катеринославської губернії. Наприкінці XVIII ст. Маріуполь став важливим торговельним осередком Надазов’я та центром чумацького промислу. Чумацькі валки привозили до міста сіль, дьоготь і рогожі, а звідси вивозили рибу та продукти її перероблення.
1799 р. було створено Маріупольську відпускну митну заставу, що започаткувало експорт хліба. Кальміуська гавань поступово перетворилася на порт, важливий для вивезення пшениці у ХІХ ст. Місто не було замкненою етноконфесійною громадою: із середини ХІХ ст. у промислово-торговельній сфері дедалі помітнішу роль відігравали євреї. Зі 142 ремісників міста 104 були іногородніми, тобто близько 73 %. Серед членів купецьких родин греки становили 51,5 %, а росіяни+українці та євреї разом – 48,5 %.
Розвивалися шкіряні, свічкові, цегельні, черепичні, млинарські, ковальські та бондарні виробництва. Маріуполь мав і аграрний компонент: йому належало понад 12,6 тис. десятин вигінної землі, з яких 4 тис. призначалися під хліборобство. У 1841 р. у кварталі Карасу, у бідній родині маріупольських греків, народився Архип Куїнджі– видатний пейзажист і символ культурної спадщини міста.
Індустріальна модернізація
Друга половина ХІХ ст. стала періодом індустріальної модернізації Маріуполя. Вирішальне значення мало прокладення 1882 р. залізниці, що з’єднала місто з Донецьким вугільним басейном. У 1886–1889 рр. споруджено глибоководний торговельний порт, а 1886 р. засновано судноремонтний завод. У 1896–1899 рр. Нікополь-Маріупольське гірниче і металургійне товариство та акціонерне товариство «Російський Провіданс» збудували два металургійні заводи. У 1924 р. їх об’єднали в завод імені Ілліча, згодом Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Поряд із цим розвивалися чавуноливарні, машинобудівні, будівельні та харчові виробництва.
13 лютого 1997 року відбулося спецпогашення “100 років Маріупольському Металургійному комбінату 1897-1997”.
На початку ХХ ст. Маріуполь був значним промисловим і торговельним центром. Тут діяли десятки підприємств і сотні хлібних контор; 1910 р. Ш. Ейдінов заснував цех карамелі та пряників, з якого виросла Маріупольська кондитерська фабрика. У 1911 р. вантажообіг порту становив 122,4 млн пудів. Міжнародне значення міста підтверджувала діяльність консульств і консульських агентств Греції, Італії, Австро-Угорщини, а пізніше Туреччини, Бельгії, Німеччини та Великої Британії. Розвивалися освіта, культура, медицина й релігійна інфраструктура: діяли гімназії, училища, школи, бібліотеки, друкарні, лікарні, храми, костел і синагоги.
Населення Маріуполя зростало: понад 19 тис. осіб у 1890 р. (переважно українці), 31 116 – у 1897 р., 57,7 тис. – у 1913 р. За переписом 1897 р. у місті переважали росіяни / великороси – 63,22 %, далі йшли євреї – 15,14 %, українці / малороси – 10,04 %, греки – 5,11 %. У Маріупольському повіті картина була іншою: українці становили 46,13 %, греки — 19,01 %, росіяни – 14,05 %, німці – 7,52 %, татари – 6,09 % (у випадку останньої категорії слід враховувати, що частина тюркомовного населення могла належати до греків-урумів), євреї – 4,05 %. Отже, місто мало урбанізований торговельно-промисловий характер, тоді як повіт був переважно українсько-грецьким.
Революція і більшовицьке опанування Маріуполя
Українська революція 1917 р. у Маріуполі розгорталася як частина загальноукраїнського руху. Після Лютневої революції активізувалося громадсько-політичне життя: 10 березня 1917 р. під час демонстрації з’явилися українські транспаранти. У місті діяли українські осередки, пов’язані з Сергієм Липківським, І. Коваленком, заводськими товариствами та навчальними закладами. Символічною стала участь маріупольців у першотравневій демонстрації під блакитно-жовтим прапором і гаслом «Вільна Україна».
Українські діячі долучилися до місцевого самоврядування: І. Коваленко, Т. Коваленко та С. Липківський були обрані гласними міської думи. Після Третього Універсалу Маріупольський повіт юридично увійшов до простору УНР, однак утвердження української влади ускладнювали вагання місцевої влади та посилення більшовиків. 30 грудня 1917 р. більшовики захопили владу в місті.
Наприкінці квітня 1918 р. Маріуполь був звільнений від більшовиків після вступу на українські землі німецьких та австро-угорських військ. Невдовзі в місті запровадили воєнний стан, а комендантом став полковник Кремянський. У цей час Маріуполь і повіт перебували у складі Української Держави Павла Скоропадського. Після падіння Гетьманату місто стало ареною боротьби червоних, білих та інших сил; помітну роль відігравали формування Нестора Махна. 4 жовтня 1920 р. більшовики витіснили з Маріуполя врангелівські війська.
Міжвоєнний радянський період
Після воєнної розрухи Маріупольщина пережила голод 1921 р., спричинений політикою більшовицької влади щодо селянства та посухою. У повіті голодувало 15 % населення, а в окремих селах — до 60 %. У січні 1922 р. у Маріуполі народилася 61 дитина, тоді як померла 351 особа; у березні на 41 народженого припало 550 смертей. Подоланню масової смертності наприкінці 1922 р. сприяла допомога міжнародних організацій.
Нова економічна політика дала поштовх відродженню промисловості: у 1926–1928 рр. відновили роботу металургійні підприємства, об’єднані в завод ім. Ілліча, пожвавилася діяльність порту. Наприкінці 1920-х приватний сектор згорнули, а місто стало ареною індустріалізації. На заводі ім. Ілліча зведено трубний цех, основу майбутнього заводу ім. Куйбишева; 1930 р. почалося будівництво «Азовсталі».
Індустріалізація здійснювалася ціною посилення експлуатації селянства. Її найтяжчим наслідком став Голодомор-геноцид 1932–1933 рр. Місто було серед перших в УСРР, де запровадили карткову систему продовольчого постачання. Попри трагедію, будівництво «Азовсталі» тривало: 11 серпня 1933 р. задуто першу доменну піч, а 12 серпня отримано 31 тонну чавуну першої плавки. З 1935 р. на заводі працювали мартени й блюмінги.
У 1930-х рр. Маріуполь швидко зростав: 40 825 осіб у 1926 р., 192 146 – у 1937 р., 241,1 тис. на початку 1941 р. Розвивалися транспорт, житлове будівництво, освіта й охорона здоров’я, але місто відчувало дефіцит товарів і житла. У 1937 р. створено стаціонарний металургійний інститут; наприкінці десятиліття діяла 81 школа. Маріуполь був одним із центрів грецького культурного життя в Україні: тут виходила перша національна грецька газета, діяли Грецький державний робітничо-колгоспний театр і Донецьке обласне грецьке видавництво. У 1938 р. створено Донецький обласний драматичний театр.
Водночас 1930-ті стали часом масових репресій. Вони зачепили інженерів, викладачів, керівників підприємств, інтелігенцію, робітників і селян. У 1937–1938 рр. було репресовано близько 2000 маріупольців. Паралельно закривалися й нищилися храми.
Друга світова війна
Від 8 жовтня 1941 р. до 10 вересня 1943 р. Маріуполь перебував під нацистською окупацією. У місті діяли радянське й оунівське підпілля. Однією з найтрагічніших сторінок стала акція масового знищення єврейського населення. 20–21 жовтня 1941 р. тисячі євреїв Маріуполя – чоловіків, жінок, дітей і літніх людей – були виведені до району селища Агробаза й розстріляні біля протитанкового рову. У джерелах найчастіше йдеться про понад 8 тис. або близько 9 тис. убитих. Агробаза стала одним із головних місць пам’яті про Голокост у Маріуполі.
Майже 50 тис. осіб було вивезено на примусові роботи до Німеччини. У таборах на території міста від голоду, холоду та хвороб загинули понад 36 тис. радянських військовополонених. 10 вересня 1943 р. з Маріуполя були вигнані нацистські війська.
Післявоєнний розвиток і доба Жданова
У 1948 р. Маріуполь перейменували на Жданов – на честь компартійного діяча Андрія Жданова.
Поштова марка №1308 СССР – Жданов Андрей Александрович
200-річчя
Місцеві партійно-радянські структури в 1978 р. влаштували помпезне святкування 200-річчя міста. Зокрема, відбулося спецпогашення №3557, і випущено два марковані конверти:
Пам’ятник А. О. Жданову
Будинок Жданівської міської ради народних депутатів
13 січня 1989 року місту на прохання його мешканців повернули історичну назву – Маріуполь.
У післявоєнні десятиліття місто розвивалося як великий промисловий центр і морський порт. У 1953 р. створено Азовське районне управління Чорноморського пароплавства, згодом Азовське морське пароплавство. У 1958 р. на базі цехів заводу ім. Ілліча створено Ждановський завод важкого машинобудування – майбутній «Азовмаш». У 1960-х з’явилися завод пральних машин та «Азовреле».
НХК 50 років Маріупольський завод важкого машинобудування “Азовмаш”, зам. 5079.
Розвиток промисловості супроводжувався житловим і соціальним будівництвом. а також партійно-радянським символічним заохоченням: у 1971 р. місто нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, а 1978 р., з нагоди 200-річчя, – орденом Жовтневої революції. Населення зростало: 280,3 тис. осіб у 1958 р., 436 тис. – у 1970 р., 523,45 тис. – у 1985 р. За переписом 2001 р. у місті Маріуполь мешкало 492 176 осіб; українці становили 48,7 % населення території, підпорядкованої міській раді.
У другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. Маріуполь мав розвинену освітню, культурну, медичну й спортивну інфраструктуру. Особливу роль у підготовці фахівців відігравав Приазовський державний технічний університет. У 2004 р. створено Маріупольський гуманітарний університет, який 2010 р. перейменовано на Маріупольський державний університет. Культурне життя представляли театри, палаци культури, бібліотеки, мистецькі колективи, Художній музей імені А. Куїнджі та музей греків Приазов’я у Сартані.
Промисловість, культура і спадщина
У промисловості Маріуполя провідне місце посідали чорна металургія, виробництво металевої продукції та машинобудування. Важка промисловість спричинила серйозні екологічні проблеми: тривалий час місто вважалося одним із найбільш забруднених в Україні. У 2010-х рр. завдяки екологічним проєктам стан довкілля поступово покращувався.
Маріуполь був значним центром спорту, особливо боротьби, самбо, дзюдо, важкої атлетики, боксу, водного поло, волейболу та шахів. У 1960 р. організовано футбольний клуб «Азовсталь», який згодом виступав як «Металург», «Іллічівець» і «Маріуполь». До важливих пам’яток належали Олександрійська чоловіча гімназія, готель «Континенталь», водонапірна башта та драматичний театр. Меморіальний простір формували пам’ятники металургам, учасникам вигнання нацистських окупантів із Донбасу (1943 р.), митрополиту Ігнатію, Тарасу Шевченку, Архипу Куїнджі, козакам Кальміуської паланки та жертвам радянських злочинів. Маріуполь дав Україні та світу багатьох учених, митців, промисловців, лікарів, педагогів і спортсменів; особливе місце в пам’яті міста посідають Архип Куїнджі та спадщина грецької громади Приазов’я.
220-річчя
Україна святкувала річницю заснування міста Маріуполь спираючись на імперську дату заснування – 1778.
Спецпогашення Укрпошта – 220 років м. Маріуполю на відповідному маркованому конвертів зам. 8-3344
225-річчя
Спецпогашення Укрпошта – Маріуполю 225 років на відповідному конверті зам. 3-3526
Маріуполь у російсько-українській війні
24 лютого 2022 р. Маріуполь став однією з головних цілей російських військ, адже контроль над ним був важливим для створення сухопутного коридору між окупованим Кримом і Донбасом. Облога тривала майже три місяці й завершилася втратою Україною контролю над містом після оборони «Азовсталі».
За даними OHCHR, станом на червень 2022 р. було верифіковано 1348 загиблих цивільних, зокрема 70 дітей, однак реальні втрати, ймовірно, значно більші. За оцінкою Human Rights Watch, Truth Hounds і SITU Research, у перший рік війни на п’яти кладовищах міста поховали щонайменше 10 284 людини, а надлишкова смертність становила не менш як 8034 особи.
6 березня 2022 р. Маріуполь отримав почесну відзнаку «Місто-герой України». Сьогодні він є одним із центральних символів російсько-української війни: символом оборони, цивільної трагедії, знищення міського простору, насильницької окупації та боротьби за право українського міста на власну пам’ять.
***
Історія Маріуполя – це історія багатошарового міста, у якому поєдналися давні археологічні традиції, козацька спадщина, чинник маріупольських греків, портова торгівля, промислова модернізація, радянська індустріалізація, багатонаціональна культура, освітній і науковий потенціал. Маріуполь розвивався як місто моря, риби, металу, праці, культури й міжетнічної взаємодії.
Укладач – Вадим Коробка, кандидат історичних наук, доцент.
джерела:
- Mariupol // Encyclopaedia Britannica. URL: https://www.britannica.com/place/Mariupol (дата звернення: 02.06.2026).
- Саєнко Р. І., Головко Т. Б. Маріуполь // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2018; оновл. 2025. URL: https://esu.com.ua/article-65908. DOI: 10.5281/zenodo.19803395 (дата звернення: 02.06.2026).